МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Н А К А З

м. Київ

09.10.2015                                                                                                                    № 1055

Про внесення змін до наказу

Міністерства освіти і науки України

від 26 вересня 2005 року № 557 

      Відповідно до пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 731 «Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери»

НАКАЗУЮ:

Статтею 10 Закону України «Про відпустки» встановлено право працівника на щорічні основну та додаткову відпустку повної тривалості у перший рік роботи після закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи на підприємстві.

Якщо працівникові надаються щорічні основна та додаткова відпустка до закінчення шести місяців безперервної роботи, їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу за винятком випадків, передбачених ч. 7 ст. 10 Закону(жінкам – перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після неї; жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда; інвалідам; особам віком до вісімнадцяти років; сумісникам – одночасно з відпусткою за основним місцем роботи; працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування тощо).

З 4 липня 2015 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 26 червня 2015 року № 439 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. № 1266 «Про обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням».

Частиною третьою статті 24 Кодексу законів про працю України (в редакції згідно із Законом № 77-VIII від 28.12.2014) встановлено, що працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

На численні звернення освітян щодо відпусток у 2015 році,то відповідно до статті 75 Кодексу законів про працю України та Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового.
Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки. При цьому тривалість їх відпусток не може бути меншою за передбачену частиною першою цієї статті. 
Також доводимо до відома, що у період відпустки працівник не несе обов’язку виконувати роботу, обумовлену трудовим договором, і підлягати внутрішньому трудовому розпорядку. Період відпустки працівник може використовувати за своїм розсудом.
Відповідно до ст. 2 Закону про відпустки на період відпустки, в т. ч. без збереження заробітної плати, за працівником зберігається місце роботи та посада, також цей період зараховується до стажу, що дає право на щорічну основну відпустку.
Для педагогічних працівників постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. N 346 затверджено ПОРЯДОК 
надання щорічної основної відпустки тривалістю до 56 календарних днів керівним працівникам навчальних закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам 

Законом України від 28.12.2014 № 77-VIII викладено у новій редакції Закон України від 23.09.1999 № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та визнано таким, що втратив чинність, Закон України від 18.01.2001 № 2240-III «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням».

Закон № 1105-XIV у новій редакції має назву «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (набув чинності з 1 січня 2015 року) та визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров’я.

МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 09.04.2015 р. N 357/5/75-15

Департаментом державної соціальної допомоги розглянуто звернення стосовно надання роз'яснення щодо виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та повідомляємо.

   Відповідно до статті 179 Кодексу законів про працю України та статті 18 Закону України «Про відпустки» після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінці частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. 
Відпустка для догляду за дитиною не надається працівнику, якщо дитина перебуває на державному утриманні. 
На період відпустки для догляду за дитиною за працівником зберігається місце роботи (посада) та виплачується допомога відповідно до законодавства (ст. 2 ЗУ «Про відпустки»).
Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину та одним із прийомних батьків (ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про відпустки»). 

На запити з місць стосовно фінансового забезпечення харчування учнів за рахунок видатків, передбачених освітньою субвенцією з державного бюджету місцевим бюджетам, повідомляємо наступне.
Відповідно до статті 25 Закону України «Про освіту», у редакції з урахуванням змін, внесених п. 6 Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 р.№ 76-VIII, організація та відповідальність за харчування у навчальних закладах державної та комунальної форми власності покладається на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані навчальні заклади, керівників навчальних закладів.
До внесення цих змін раніше діючою редакцією цієї статті передбачалося, що організація харчування у навчальних закладах здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань.
Пунктом 26 зазначеного вище закону № 76 внесено також зміни до статті 19 Закону України «Про охорону дитинства», якою передбачено, що учні державних та комунальних професійно-технічних навчальних закладів із числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей, які потребують особливих умов виховання, перебувають на повному утриманні держави. Порядок забезпечення учнів державних та комунальних професійно-технічних навчальних закладів стипендією, організації харчування учнів із числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа, дітей-інвалідів/інвалідів I-III групи та дітей із сімей, які отримують допомогу відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям", визначається Кабінетом Міністрів України.
 

Серед прийнятих 28 грудня 2014 року Верховною Радою України низки Законів України – також Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» № 71-VIII. 
Пунктом 31 розділу I цього закону розділ III Податкового кодексу України, що має назву «Податок на прибуток підприємств», викладено у новій редакції.
Зокрема, підпунктом 133.1.1 пункту 133.1 статті 133 цієї редакції Податкового кодексу встановлено, що платниками податку-резидентами є суб'єкти господарювання – юридичні особи, які провадять господарську діяльність як на території України, так і за її межами, крім:
1) бюджетних установ;
2) громадських об'єднань, політичних партій, релігійних, благодійних організацій, пенсійних фондів, метою яких не може бути одержання і розподіл прибутку серед засновників, членів органів управління, інших пов'язаних з ними осіб, а також серед працівників таких організацій.